В цей день в історії… 1 листопада 1944 року у Львові помер митрополит Андрей Шептицький. Йому було 79 років. Понад чотири десятиліття він очолював Українську греко-католицьку церкву, пережив дві світові війни, зміни державних кордонів і політичних режимів. Він залишив по собі не лише богословські праці, а й музей, освітні та благодійні установи, а також свідчення порятунку переслідуваних під час Голокосту.

1 листопада — особлива дата в українському історичному календарі: 1918 року цього дня відбувся Листопадовий чин у Львові. А через 26 років у тому самому місті завершилося життя одного з найвпливовіших духовних і громадських діячів Галичини. Сьогодні зосередимося саме на постаті митрополита, не повторюючи вчорашню розповідь про події 1918 року.

Роман Шептицький, який став Андреєм

Майбутній митрополит народився 29 липня 1865 року в селі Прилбичі, тепер на Львівщині, у шляхетній родині. При народженні отримав ім’я Роман Марія Александер Шептицький. Його мати Софія Фредро була дочкою польського письменника Александра Фредра. Родинне середовище було значною мірою польськомовним і римо-католицьким, однак Роман обрав чернецтво у східному обряді та служіння українській громаді.

Він навчався права, а згодом богослов’я; 1888 року вступив до василіянського монастиря в Добромилі й прийняв ім’я Андрей. 1899 року став єпископом Станіславівським, а в січні 1901-го посів митрополичий престол у Львові. Тодішній Станіславів — це сучасний Івано-Франківськ; Прилбичі не слід плутати з іншими однойменними чи подібно названими поселеннями.

Митрополит, який розумів значення освіти й економіки

Для Шептицького духовне життя не обмежувалося богослужіннями. Він підтримував школи, студентів, сиротинці, лікарні, кооперативи, видавничі та мистецькі ініціативи. 1903 року за його участі постала львівська «Народна лічниця», що допомагала малозабезпеченим. Він сприяв розвитку українського кооперативного руху й підтримував установи, які давали громаді можливість здобувати освіту та господарську самостійність.

Особливе місце посідає Національний музей у Львові. Його історія почалася 1905 року як церковної музейної фундації митрополита, а 1913 року Шептицький передав зібрання українській громаді як Національний музей. Збережені ікони, стародруки та інші пам’ятки допомогли вберегти частину культурної спадщини від розпорошення. Тому в джерелах трапляються обидві дати — 1905 і 1913: перша стосується початку музейної справи, друга — її публічного оформлення та передачі.

1928 року за його ініціативою було створено Греко-католицьку богословську академію у Львові. Він підтримував українське мистецтво, зокрема художників Івана Труша та Олексу Новаківського, а також молодіжні й освітні організації.

Між імперіями, війнами й боротьбою за українські права

У Першу світову війну російська окупаційна влада заарештувала Шептицького й вивезла вглиб Російської імперії. Звільнення настало після Лютневої революції 1917 року. Під час Української революції митрополит підтримував право українців на державне самовизначення, а 1918 року вітав постання західноукраїнської державності.

У міжвоєнній Польщі він виступав за політичні та культурні права українців і засуджував репресивні дії влади щодо українського населення. Водночас критикував політичні вбивства й терор як методи національної боротьби. Для нього підтримка української державності не означала схвалення будь-якого насильства, вчиненого в її ім’я.

1933 року Шептицький разом з іншими ієрархами УГКЦ привертав увагу до катастрофічного голоду в радянській Україні. Це був час, коли інформацію про Голодомор радянська влада приховувала й заперечувала.

«Не убий»: позиція під час нацистської окупації

Друга світова війна поставила митрополита перед особливо тяжкими моральними й політичними випробуваннями. У 1941 році він привітав проголошення Акта відновлення Української Держави та спершу сподівався, що відступ радянської влади відкриє шлях до української свободи. Проте нацистська окупація швидко показала свій терористичний характер. У листуванні та душпастирських зверненнях він засуджував масові вбивства, а в листопаді 1942 року оприлюднив послання «Не убий».

Історики документують участь Шептицького та мережі монастирів і духовенства УГКЦ у переховуванні євреїв від нацистського винищення. Серед врятованих були діти рабинів, зокрема Курт Левін і Леон Хамайдес (Цві Барнеа), чиї свідчення стали важливими для дослідників. Точну кількість урятованих різні публікації оцінюють по-різному; без належного зіставлення свідчень не варто подавати одну цифру як остаточно доведену.

Постать митрополита не слід спрощувати до безпомилкового героя чи однієї політичної оцінки. Його реакції на зміну окупаційних режимів, контакти з політичними рухами та конкретні вчинки під час війни потребують розгляду в хронологічному контексті. Водночас допомога переслідуваним і засудження вбивств підтверджені історичними дослідженнями та свідченнями врятованих.

Остання осінь 1944 року

У липні 1944 року радянські війська знову зайняли Львів. Митрополит, тяжко хворий, залишався у своїй резиденції. 1 листопада 1944 року він помер у Львові. Його поховали в крипті собору Святого Юра. Дата смерті — 1 листопада за григоріанським календарем, який використовувався в офіційному цивільному датуванні 1944 року; переносити її на інший день через старий і новий календарні стилі немає підстав.

Наступником митрополита став Йосиф Сліпий. Уже у квітні 1945 року радянські органи держбезпеки заарештували його та інших греко-католицьких єпископів. У березні 1946-го під тиском радянської влади відбувся так званий Львівський собор, яким режим намагався ліквідувати УГКЦ. Отже, смерть Шептицького припала на переддень масштабного наступу на церковні структури, що він їх розбудовував десятиліттями.

Спадщина, що пережила заборони

Андрей Шептицький прожив життя, в якому поєдналися чернеча дисципліна, культурне меценатство, захист українських прав і складні рішення доби двох тоталітарних режимів. Сьогодні його ім’я носить Національний музей у Львові. У 2024 році на його честь перейменували колишній Червоноград на Львівщині — тепер це місто Шептицький. Важливо не плутати назву сучасного міста з прізвищем історичної особи.

Пам’ять про митрополита — це не лише про церковну історію. Це також історія про те, як культурні установи, освіта, взаємодопомога й моральний вибір однієї людини можуть впливати на долю цілої спільноти.

Джерела та перевірка фактів

• Велика українська енциклопедія. «Андрей Шептицький, митрополит» — дати життя, біографія, музей, церковна й громадська діяльність.
• Український інститут національної пам’яті. «На службі Богу й Україні» (29.07.2020) — діяльність у культурі, економіці, державотворенні та під час війни.
• УІНП. Інформаційні матеріали до 150-річчя Андрея Шептицького — дата смерті, поховання, благодійництво.
• «Історична правда». «Брати Шептицькі і єврейський народ. Частина І» — дослідження й свідчення про порятунок євреїв.
• «Історична правда». Дослідження листа «Не убий» та допомоги переслідуваним — історичний контекст 1942 року.
• УІНП. «Олена Вітер. Сила добра» — переслідування УГКЦ після смерті митрополита.

Походження та права на фотографії

Головне фото — портрет митрополита до 1939 року, автор невідомий, публікація «Światowid», 1939, Narodowe Archiwum Cyfrowe (1-R-904), Wikimedia Commons; позначене як суспільне надбання в Польщі та США. Друга світлина — єпископи УГКЦ у Львові, грудень 1927 року, автор невідомий, «Światowid», Narodowe Archiwum Cyfrowe / Wikimedia Commons; суспільне надбання (PD-Poland, PD-US). Обидва зображення — документальні історичні фото, не згенеровані штучним інтелектом.