Як українські професори після поразки визвольних змагань створили університет у вигнанні, отримали підтримку Чехословаччини й зберегли академічну традицію до наших днів.

Університет без власної держави

У жовтні 1921 року в Празі розпочався новий етап історії незвичайного навчального закладу. Його викладачі та студенти були українцями, але університет існував поза межами України. Після поразки визвольних змагань частина науковців опинилася в еміграції. Замість того щоб відмовитися від викладання, вони створили інституцію, здатну зберігати українську наукову традицію. Український вільний університет (УВУ) став прикладом того, як освіта може продовжуватися навіть після втрати державної незалежності.

17 січня 1921 року: початок у Відні

УВУ заснували 17 січня 1921 року у Відні. Серед діячів, пов’язаних із його створенням, були історик Михайло Грушевський і філолог Олександр Колесса. Ідея полягала в організації української вищої школи для тих, хто опинився за кордоном, та розвитку гуманітарних і суспільних наук українською мовою. Це була не державна установа УНР і не закордонна філія київського університету: вона постала як самостійний еміграційний заклад. Віденський етап тривав недовго. Уже восени університет перенесли до Праги, де для його роботи виникли значно сприятливіші умови.

Чому саме Прага?

Після Першої світової війни Чехословаччина стала одним із важливих центрів української еміграції. Президент Томаш Ґарріґ Масарик і уряд республіки підтримували освітні та культурні ініціативи емігрантів. Український вільний університет отримав фінансову допомогу, а Карлів університет надав приміщення для занять. Архівні матеріали датують початок празького періоду 23 жовтня 1921 року. На перший семестр, за історією самого УВУ, записалося понад 700 слухачів. Ця цифра стосується конкретного початкового набору, а не незмінної кількості студентів у наступні роки.

Два факультети і цілий інтелектуальний світ

У Празі діяли філософічний та правничо-економічний факультети. Університет об’єднував фахівців з історії, філології, права, економіки, філософії та інших дисциплін. Серед викладачів різних років були Олександр Колесса, Іван Горбачевський, Дмитро Антонович, Ростислав Лащенко, Станіслав Дністрянський, Василь Біднов та інші дослідники. Вони мали різні політичні біографії й наукові інтереси, але їх поєднувало прагнення створити повноцінне українське академічне середовище. Студенти могли відвідувати також заняття Карлового університету, що сприяло зв’язкам із чеським науковим життям.

Наука як спосіб зберегти країну

Втрата політичної незалежності поставила перед еміграцією непросте запитання: як зберегти інституції, мову й професійні знання, якщо повернення додому невизначене? УВУ відповідав на нього щоденною працею. Професори читали лекції, проводили дослідження, готували публікації та виховували молодих науковців. Університет був частиною ширшого українського освітнього середовища Чехословаччини. Поряд із ним діяли інші товариства й установи. Важливо не приписувати всі ці організації безпосередньо УВУ: вони мали власне керівництво та окремі історії, хоча між ними існували тісні особисті й інтелектуальні зв’язки.

Архіви, товариства і музей

1923 року в Чехії було засновано Українське правниче товариство, пов’язане з діяльністю Ростислава Лащенка, а також Українське історично-філологічне товариство у Празі, очолюване Дмитром Антоновичем. У наступні роки українські емігранти розбудовували наукові та музейні осередки, зокрема Музей визвольної боротьби України. Ці установи збирали документи й свідчення про революцію, дипломатію, культуру та життя еміграції. Завдяки їм українська історія не зводилася до офіційної радянської версії. Однак історик повинен відрізняти фактичну роботу з документами від романтичного образу єдиного «уряду науки» у вигнанні: еміграційне середовище було різноманітним і нерідко суперечливим.

1945 рік: кінець празької доби

Друга світова війна зруйнувала сформований у міжвоєнні десятиліття світ. У 1945 році, після зміни політичної ситуації в Чехословаччині, празький етап існування УВУ завершився. Радянські репресивні органи заарештували Августина Волошина — колишнього президента Карпатської України, який також був ректором УВУ. Він помер у московській Бутирській в’язниці. Частина університетського середовища змогла виїхати на захід. Доля документів і бібліотечних зібрань була трагічною: архівні установи повідомляють про втрати й вивезення матеріалів. Не всі конкретні фонди мали однакову долю, тому говорити про повне безслідне знищення всього архіву було б неточно.

Нове життя в Мюнхені

Уже 1945 року УВУ відновив діяльність у Мюнхені. Одним із головних організаторів відновлення став історик та археолог Вадим Щербаківський — перший ректор мюнхенського періоду. У 1950 році влада Баварії офіційно визнала академічні права університету. Ця подія не була повторним заснуванням: ідеться про продовження установи, що виникла у Відні 1921 року й сформувалася як науковий центр у Празі. УВУ зберігав українську академічну традицію протягом холодної війни, коли доступ до незалежних досліджень історії України був обмежений радянською цензурою.

Чим ця історія важлива сьогодні

Український вільний університет — приклад того, як еміграція може не тільки пристосовуватися до нової країни, а й створювати інституції тривалої дії. Його існування стало можливим завдяки зусиллям українських професорів, підтримці чехословацької держави та згодом баварських інституцій. Це історія не про те, що українська освіта існувала лише за кордоном: на українських землях також працювали вищі навчальні заклади й науковці. Проте в Празі українці отримали простір для академічної праці поза контролем радянської влади. Від Відня через Прагу до Мюнхена університет проніс ідею: політичні кордони можуть змінюватися, але наукова спільнота здатна зберігати свою мову, пам’ять і професійну спадкоємність.

Що підтверджено, а що потребує обережності

Дати заснування у Відні (17 січня 1921 року), початку празького періоду (23 жовтня 1921 року) та відновлення у Мюнхені (1945 рік) підтверджені архівними й університетськими матеріалами. Підтримка Чехословаччини також задокументована. Натомість твердження, що університет був єдиним українським освітнім закладом світу або що всі українські наукові товариства Праги підпорядковувалися йому, не відповідають складній реальності міжвоєнного часу.

Джерела

• Центральний державний архів громадських об’єднань та україніки: документальна виставка про УВУ в Празі
• Український вільний університет: офіційна історія закладу
• Український інститут національної пам’яті: заснування УВУ
• Архівний портрет Василя Біднова: походження й ліцензійна позначка