Український Світанок — панорама Києва, Дніпро і собори на світанку

Мільйони українців знають слова «Ще не вмерла України…», але значно менше людей знає, що їхній автор залишив по собі ще одну спадщину — величезний архів народного життя. У другій половині XIX століття Павло Чубинський очолив експедицію, учасники якої записували пісні, звичаї, перекази, особливості мови та навіть рішення селянських судів. Сьогодні ці матеріали дозволяють побачити Україну такою, якою вона була до масштабних суспільних потрясінь XX століття.

Історичний портрет Павла Чубинського
Павло Чубинський. Історичний портрет, кінець XIX ст. Автор невідомий. Wikimedia Commons, суспільне надбання (Public Domain Mark 1.0).

Не тільки автор гімну

Павло Платонович Чубинський (1839–1884) увійшов в історію як поет, громадський діяч та етнограф. Його вірш, написаний 1862 року, згодом став основою державного гімну незалежної України. Проте дослідницька праця Чубинського була не менш масштабною: він прагнув зібрати свідчення про повсякденне життя людей, яких імперська адміністрація описувала переважно через офіційні статистичні категорії.

У 1860-х роках Чубинський зазнав переслідувань за українську громадську діяльність і перебував на засланні в північних губерніях Російської імперії. Повернення до України наприкінці десятиліття дало йому можливість очолити великий дослідницький проєкт.

Експедиція 1869–1870 років

У 1869 році Російське географічне товариство доручило Чубинському організувати етнографічно-статистичну експедицію до так званого Південно-Західного краю. Це імперська адміністративна назва, насамперед пов’язана з Київською, Подільською та Волинською губерніями, а не назва окремої української державної одиниці.

Чубинський запропонував не обмежуватися звичайним підрахунком населення. Дослідників цікавили мова, родинні обряди, звичаєве право, економічні заняття, вірування, пісні та усна творчість. Географію пошуків розширили на сусідні землі, зокрема частини Полісся, Підляшшя й Бессарабії. Важливо, що експедиція охоплювала різні етнічні та релігійні громади, а не лише етнічних українців.

Польова робота відбувалася переважно протягом 1869–1870 років. За історичними описами експедиції, було досліджено десятки повітів, зібрано тисячі пісенних текстів, сотні казок та значний масив матеріалів про весільні й поховальні звичаї. Точні кількості в пізніших оглядах різняться залежно від того, чи йдеться про особисті записи Чубинського, чи про сукупний доробок експедиції та її співробітників.

Селянське життя як предмет науки

Незвичність цієї праці полягала в широті запитань. Експедиція не просто шукала «гарні» народні пісні. Дослідники збирали відомості про заробітки, ремесла, землеробство, торгівлю, місцеві говірки та звичаї розв’язання суперечок. До матеріалів потрапили витяги з книг волосних судів — цінне свідчення того, як діяли правові практики на місцях після селянської реформи 1861 року.

Завдяки цьому народна культура постала не як застиглий набір костюмів та пісень, а як складне суспільство зі своїми правилами, господарськими інтересами та регіональними відмінностями. Для сучасних істориків і фольклористів такі записи є джерелом, яке потрібно критично читати: на нього впливали і методи дослідників XIX століття, і соціальні обставини запису.

Сім томів, які пережили імперію

Результати експедиції публікували у 1870-х роках під російськомовною назвою «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край». Видання традиційно описують як семитомне, хоча окремі томи мали кілька випусків або частин, через що в бібліографічних описах можна натрапити й на більшу кількість фізичних книг. Підготовка та друк матеріалів тривали до 1878 року.

Упорядкування великого корпусу документів потребувало співпраці багатьох людей. Тому називати всі зібрані пісні чи описи особистими записами одного Чубинського було б неправильно. Його визначальна роль — організація, керівництво експедицією, розширення її програми та підготовка результатів до оприлюднення.

Наука під наглядом імперії

У 1873 році в Києві розпочав діяльність Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Він став важливим осередком досліджень історії, мови та культури українських земель. Чубинський належав до активних діячів цього середовища. Проте розвиток українознавства викликав дедалі більшу підозру імперської влади. У 1876 році відділ закрили, а Емський указ того ж року запровадив нові суворі обмеження українського друкованого слова.

Парадокс полягав у тому, що частина досліджень, які нині допомагають відновлювати історію української культури, проводилася під егідою імперської наукової установи. Ця інституційна форма давала ресурси для польової роботи, але не гарантувала захисту від політичних репресій.

Чому ця спадщина важлива сьогодні

Експедиційні матеріали Чубинського залишаються джерелом для вивчення народної мови, обрядовості, соціальної історії та повсякдення. Вони дають змогу порівнювати регіони, відстежувати зміни традицій і бачити голоси людей, які рідко залишали власні щоденники або друковані спогади.

Ми пам’ятаємо Чубинського щоразу, коли звучить державний гімн. Але його етнографічна спадщина нагадує ще про одну справу всього життя: зберегти для майбутніх поколінь свідчення про людей, їхні слова, працю, звичаї та уявлення про світ.

Джерела та додаткове читання

Залишити відповідь

Популярне